Про уроки Візантії

Вкотре ознайомлююсь з історією Візантійської імперії. Вкотре зупиняю свою увагу на подіях 1453 року. Уява примушує проводити різноманітні паралелі, аналізувати, порівнювати, співставляти… Константинополь був знаковим містом в історії багатьох цивілізацій та імперій, які почали свою історію вже після того, коли славетне місто припинило своє існування.

Тільки уявіть собі! Місто, яке у найкращі свої часи налічувало більше мільйона мешканців (це у 11-13 століттях!!!), станом на 1453 рік було населене лише 50 тисячами людей, частину з яких формували навіть не ромеї, а заїжджі торгаші та найманці. За сучасними мірками, це ніби Харків, який за кілька десятків років перетворився на Ковель. Не за площею! За чисельністю населення. Але це сталось не просто так! На це були свої причини.

Хотів би поділитись витримками з історії падіння Константинополя, написані різними хроністами того часу, які найкраще передадують обставини тієї колосальної кризи яка, власне, лягла в основу падіння столиці Імперії ромеїв.

«В якості останньої міри захисту міста Костянтин XI (Палеолог) намагався залучити на свою сторону всіх християн, включаючи католиків, і всіляко захищав Флорентійську унію, вважаючи її підписання необхідним для порятунку Візантійської імперії перед лицем турецької загрози. Однак він не зміг подолати опозиційних настроїв всередині країни, особливо серед середнього і молодшого кліру» (Дука. Візантійська історія).

«Хоча стіни міста на той час дуже занепали і обсипалися, його старовинні оборонні укріплення ще представляли собою значну силу. Однак сильний спад кількості населення столиці давав про себе знати дуже згубним чином. Так як саме місто займало дуже велику площу, солдат для його оборони явно не вистачало. Всього придатних ромейських солдатів, не рахуючи союзників, було близько 7 тисяч. А за за переписом, проведеного за наказом Костянтина, виявилося лише 4773 людини, здатних носити зброю, не рахуючи іноземних добровольців. Дізнавшись про це, імператор наказав ці відомості тримати в таємниці, щоб моральних дух оборонців не впав ще більше. Додатково до малої чисельності гарнізону міста його міць істотно послаблювали розбіжності між греками (!!!) — православними та уніатами, і розбіжності між греками і західними католиками, а також між католиками з різних країн, наприклад, з Венеції та Генуї, причому генуезька колонія Пера була на боці османів. Ці розбіжності тривали до самого падіння міста, і імператору доводилося витрачати багато сил для їх згладжування» (Георгій Сфандзі. Мала хроніка).

«Тяготи облоги, включаючи нестачу продовольства і щоденні втрати серед оборонців, призвели до сильного падіння авторитету влади і частина населення починала відкрито виступати проти влади. Імператор, отримуючи повідомлення про такі щоденні виступи, що межували вже з заколотом, не знаходячи виходу, просто ігнорував їх» (Георгій Сфрандзі. Велика хроніка).

«Так чи інакше, турки прорвались через стіни великого міста. Це призвело до негайного краху оборони Константинополя, оскільки через крайню нечисленність його захисники не мали жодних резервів, щоб ліквідувати прорив. На допомогу туркам підходили все нові і нові натовпи атакуючих яничарів і греки тепер вже не мали сил впоратися з потоком ворогів. У відчайдушній спробі відбити натиск турків імператор Костянтин з групою найбільш відданих сподвижників особисто кинувся в контратаку і був убитий в рукопашній сутичці. За переказами, що збереглися в історії, останніми словами імператора були: «Місто впало, а я ще живий». Після чого, зірвавши з себе знаки імператорського гідності, Костянтин кинувся в бій як простий воїн і впав у бою. Разом з ним загинув і його соратник Феофіл Палеолог» (Дука. Візантійська історія).

«Піднявшись нарешті на стіну, передові турецькі загони розсіяли захисників і стали відкривати ворота. Також вони продовжували тіснити ромеїв, щоб ті не змогли цьому перешкодити» (Георгій Сфрандзі. Велика Хроніка).

«Коли обложені побачили це, — по всьому місту, навіть на ділянці гавані, пролунав страшний крик: «Укріплення взято; угорі на вежах вже підняті ворожі знаки і прапори!». По всьому місту почалася паніка. Воїни, що стояли на стінах, припинили опір і вдалися до втечі» (Георгій Сфрандзі. Велика хроніка).

«Після того, як закінчився штурм і місто було взято, тіло імператора Костянтина зуміли знайти і впізнати лише за царським чоботами з орлами, які той носив. Султан Мехмед, дізнавшись про це, наказав виставити голову Костянтина на іподромі. Разом з тим, за його наказом, тим християнам, які залишились у місті, дозволили поховали царське тіло з імператорськими почестями» (Георгій Сфрандзі. Велика хроніка).

Трагізм і драматизм усіх тих подій навряд чи можливо передати словами. Що відчували ромеї, коли зрозуміли, що їхній Константинополь назавжди припинив своє існування? Яку скорботу та біль пережили вони у той час? Важко увити… Важко перерозповісти… Важко навіть помислити про те, скільки сліз і крові було пролито у ті жахливі дні.

Зважаючи на це, у більшості західноєвропейських держав падіння Константинополя переживали, як одну з останніх ознак Кінця світу. Ті, на кого ромеї розраховували. Ті, хто так і не прийшов на допомогу, висловлючи лише стурбованість та занепокоєння ситуацією. Всі вони зрозуміли, що падіння Візантійської імперії назавжди змінить мапу світу.

Сьогодні усі історики, — як наші, так і грецькі, — згідні в одному — причини падіння Візантійської імперії лежать саме у невдалій геополітиці, впроваджуваній родом Палеологів. Після взяття Константинополя хрестоносцями у 1204 році. Саме з того часу, хоча і позбувшись фактичного впливу латинського світу, рід Палеологів був зайнятий пошуками постійних бонусів від співпраці з західним світом та контретно з католицькою церквою.

Флорентійська унія, яка мала стати запорукою військової підтримки збоку західних країн, по суті спричинила небувалу внутрішню кризу. У той же час, в процесі тривалої осади столиці Візантії, жодна католицька держава так і не прийшла на допомогу.

Знаєте, який перший крок зробив султан Мехмед ІІ (завойовник Константинополя)? Фактично САМЕ ВІН скасував Флорентійську унію, а на кафедру колишньої столиці Візантії призначив православного патріарха Генадія Схоларія. Останній, у свою чергу, був наділений правом представництва тієї незначної частини греко-православного населення, яка залишилась у колишньому Константинополі. Чисто номінально за патріархом було збережно титул Константинопольского. Самі ж султани-османи тривалий час додавали до свого титиулу «Кайзер-і-Рум» (Цезар Риму), вказуючи тим самим на своє приємство від імператорів ромеїв.

Нині, попри, здавалось би, шанобливе ставлення турків до історії Візантії, столиця колишньої імперії носить назву Стамбул. Турецькою це звучить, як «Istanbul», що є похідним від «Islambol», тобто — сповений Ісламом. Таким чином, можна здогадуватись, якою була остаточна ціль загарбників, які, за п’ять з лишком століть повністю перетворили православне місто на один зі світових центрів мусульманства.

Тепер колишній Константинополь здобув ще більшу велич і славу, ставши одним з найбільших міст Європи за кількістю наслення (бл. 20 млн. чоловік). Тепер у Стамбулі заборонено зводити христинські храми, а ті, які залишились у резервації, часто навіть не мають змоги встановлювати хресні знамна на своїх верхівках. Тепер колишній Константиполь увінчаний напівмісяцями, а його вулицями 5 разів на день лунає азан — заклик мусульман до молитви.

Чи можна сказати, що Господь послав турецьке панування задля того, аби викорінити Флорентійську унію? Можна. Це і очевидно. Чи можна сказати, що Господь дав знищити Константинополь, аби усмирити пиху ромеїв? Можна. Чи можна порівнювати Константинополь з Вавилонською вежою? Так.

Разом з тим, виникає й інший комплекс запитань, які є актуальними для сучасного стану речей. Чи зробили висновки нинішні нащадки ромеїв з описаних вище подій? На мою думку — ні. Ні тому, що замість того, аби зробити висновки з історії та нарешті покинути мрію про відродження Візантійської імперії, вони знову і знову шукають допомоги к нинішніх «венеціанців», «генуезців» та інших персонажів, які тепер уособлюють собою західно-католицький світ. Ромеї шукають нових уній, створюючи для цього підгрунтя в усьому світі, включаючи нашу Україну.

Відчуваючи цю діяльність нащадків ромеїв, думаю, не дарма активізувався у радикально-ісламському напрямку чинний «султан» Туреччини — Ердоган. Заяви про остаточне перетворення Святої Софії в мечеть є не просто голослівними закликами, але частиною ретельно обміркованого плану, результатом якого має стати «остаточне прощавай Візантійській імперії», що власне і підтвердив президент Туреччини, заявивши, що «Константинополя більше ніколи не буде».

Є причини, — є і наслідки. Все що потрібно нам у цій ситуації, як здається мені, вчитись на чужих помилках. Думаю, що не дарма у новітню історію українського державотворення вторгнувся привид Константинополя. Він, хоча і заманює примарними міражами, насправді ж, волає до нас вустами загиблих у 1453 році захисників столиці Візантії, кажучи «НЕ ПОВТОРІТЬ НАШИХ ПОМИЛОК»! У цю фразу можна включити багато чого. Тримайтесь віри! Відкиньте чвари! Збережіть єдність! Не шукайте тепер нових венеціанців та генуезців, які всеодно обмануть! Будьте вірними собі та своїм інтересам! Бережіть свою ідентичність.

Стикнувшись з сучасними викликами, варто зрозуміти, що нам, як, у певній мірі спадкоємцям значної частини візантійської культури, належить не дожити до того часу, коли, як каже божественний Павел, «Нехай пусткою стане мешкання його, і нехай пожильця в нім не буде, а також: А служіння його забере нехай інший»(Діян. 1:20). Ромеї, у покарання за своє нехтування самобутністю, отримали тих «інших» в особі турок. Французи, німці, англійці, та інші європейські народи в особі тих «інших» тепер отримують мароканців, сенегальців, іранців, лівійців.

Що чекає на нас? Залежить від нас самих. Проте історія Візантії є більш ніж красномовною та показовою для всіх нас. Голос Константинополя тепер повністю заглушений голосом Стамбулу, міста, повного Ісламу.